Опубліковано: «Юридична газета», № 36 (586) від 05 вересня 2017 року

Вже багато років поспіль залишається надзвичайно актуальним питання забезпечення єдності судової практики з приводу визначення підсудності справ у сфері земельних правовідносин.

Після прийняття Конституційним Судом України рішення від 01.04.2010 р. у справі №10-рп/2010 з приводу визначення підсудності справ у сфері земельних правовідносин протягом кількох років касаційними судами було прийнято власні постанови Пленумів, у яких «по-своєму» визначено юрисдикцію земельних спорів, що призвело до існування неоднозначної ситуації з приводу визначення підсудності таких справ. 

Далі вже Верховний Суд України висловив свою позицію з приводу підсудності земельних спорів (постанови ВСУ: від 09.12.2014 р. у справі №21-308а14; від 11.11.2014 р. у справі №21-493а14; від 25.11.2015 р. у справі №21-5535а15; від 04.11.2015 р. у справі №21-3296а15; від 13.10.2015 р. у справі №21-2229а15; від 29.09.2015 р. у справі №21-345а15), однак це не призвело до єдності судової практики, з урахуванням існування чинного та обов’язкового до виконання рішення КСУ.

Крім того, на сьогодні позиція Верховного Суду України не є єдиною. Це ще більше призводить до непорозуміння серед юридичного співтовариства та значно ускладнює доступ до правосуддя фізичним та юридичним особам.

Позиція Конституційного Суду України

Конституційний Суд України у рішенні від 01.04.2010 р. №10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, п. «а», «б», «в», «г» ст. 12 Земельного кодексу України, п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України вирішив:

• положення п. «а», «б», «в», «г» ст. 12 Земельного кодексу України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності потрібно розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень; 
• положення п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Відповідно до ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України», рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов’язковими до виконання.

Позиція ВАСУ

Також на сьогодні існує чинна позиція Вищого адміністративного суду України (далі – ВАСУ), викладена в постанові Пленуму №8 від 20.05.2013 р. «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», з приводу підсудності справ у земельних правовідносинах.

Як зазначив ВАСУ, з аналізу норм ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України випливає, що управління та розпорядження державним і комунальним майном є організаційно-правовою діяльністю суб’єктів владних повноважень – органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які здійснюють її шляхом прийняття актів з дотриманням встановленої процедури.

Відповідно до положень ст. 13, 14 Конституції України, ст. 177, 181, 324, гл. 30 Цивільного кодексу України, ст. 148 Господарського кодексу України, власниками землі є держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади.

Конституційний Суд України у рішенні від 01.04.2010 р. №10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, п. «а», «б», «в», «г» ст. 12 Земельного кодексу України, п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України вирішив, що органи місцевого самоврядування у земельних відносинах з громадянами та юридичними особами, в тому числі щодо вирішення питань розпорядження, передачі у власність, у користування земельних ділянок, а також їх вилучення, виступають виключно як суб’єкти владних повноважень.

Земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Позиція ВССУ

Водночас, як зазначено у постанові Пленуму Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №3 від 01.03.2013 р. «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», земельні відносини, суб’єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об’єктами – землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (ст. 1 ЦК, ст. 2, 5 Земельного кодексу України (далі – ЗК)). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними ст. 16, 21, 393 ЦК, ст. 152 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

З огляду на зазначене спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб’єкта владних повноважень, згідно зі ст. 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це стосується, наприклад, позовів про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо видання дозволу на виготовлення (розробку) проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вирішення інших питань, що відповідно до закону необхідні для набуття і реалізації права на землю, про надання чи передачу земельної ділянки у власність або користування чи невирішення цих питань, припинення права власності чи користування землею (ст. 116, 118, 123, 128, 131, 144, 146, 147, 149, 151 ЗК та ін.), крім спорів, передбачених ч. 1 ст. 16 Закону України від 17.11.2009 р. №1559-VI «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», про цивільну відповідальність за порушення земельного законодавства (ст. 210, 211 ЗК), про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок (ст. 212 ЗК).

Позиція ВГСУ

У постанові Пленуму ВГСУ №6 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» суд касаційної інстанції зазначає, що питання про те, чи підвідомча господарському суду справа у спорі, який виник із земельних правовідносин, повинно вирішуватися залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто є вони приватноправовими чи публічно-правовими, а також чи відповідає склад сторін у справі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК).

З цією метою господарським судам слід аналізувати предмет позову, підстави позову та зміст позовних вимог.

Господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права та пов’язаних зі здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності.

У вирішенні питання про те, чи мають земельні відносини приватноправовий характер, слід враховувати таке:

• виходячи з положень ст. 13, 14 Конституції України, ст. 177, 181, 324, гл. 30 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), ст. 148 Господарського кодексу України (далі – ГК України), земля та земельні ділянки є об’єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.
• з положень ст. 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, ст. 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, ст. 2, 8, 48, 133, 148, 152, 197 ГК України, ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, встановленні сервітуту, суперфіцію, емфітевзису, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень), діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.

Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами в цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб’єктами підприємницької діяльності.

Таким чином, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за умови відповідності складу сторін спору ст. 1 ГПК, підвідомчі господарським судам.

Правова позиція Верховного Суду України

Правова позиція ВСУ зводиться до того, що відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (далі – Конвенція), кожен має право на справедливий та публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.1978 р. у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це, не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, вирішує спір, що підлягає розгляду судом іншої юрисдикції.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства (ч. 1 ст. 2 КАС).

Перелік публічно-правових справ, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в ч. 2 ст. 17 КАС, зокрема на спори фізичних та юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

У разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про надання у власність земельної ділянки (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання цього права власності має вирішуватися у порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Варто відзначити, що Верховний Суд України в судових рішеннях від  11.11.2014 р. у справі №21-493а14 та від 09.12.2014 р. у справі №21-308а14, із посиланням на положення ст.ст. 2, 5 Земельного кодексу України зазначив, що орган місцевого самоврядування при здійсненні повноважень власника землі є рівноправним суб’єктом земельних відносин та при розпорядженні земельними ділянками комунальної власності є вільним у виборі суб’єкта щодо надання земельної ділянки. Позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо неї, не може бути розглянуто за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Висновок Верховного Суду України, викладений у наведених постановах, фактично зводиться  до того, що органи місцевого самоврядування у відносинах розпорядження землями комунальної власності є суб’єктами цивільного права і не здійснюють у цих правовідносинах владних управлінських функцій.

Водночас ВСУ в постановах від 13.07.2016 р. у справі №21-1265а16, від 11.10.2016 р. у справі №21-1625а16, від 07.06.2016 р. у справі №21-1341а16, від 19.01.2016 р. у справі №21-3690а15 зазначає:

• «Вимоги позивача стосуються перевірки правомірності відмови відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. З обставин справи, встановлених судами, не вбачається, що земельну ділянку, стосовно якої виник спір, було передано іншій особі, з якою у позивача виник спір, або що при вирішенні цієї справи порушуються права третіх осіб. Таким чином, справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки відмовляючи позивачеві у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для особистого селянського господарства, відповідач здійснював владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень».
•  «Висновок у справі, що розглядається, предметом якої є рішення РДА про надання дозволу на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, про те, що відповідач при його винесенні не здійснював владні управлінські функції, ґрунтується на неправильному застосуванні норм процесуального права, оскільки в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду».